read-books.club » Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пісні про любов і вічність (збірник)" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 76 77 78 ... 82
Перейти на сторінку:
мене й тут, і вся надія була тільки на останню спритність моїх лап. Врешті, пес скочив кудись у боковий хід, і я, не роздумуючи, послідував за ним у великий внутрішній двір. На подвір’ї росло декілька пальм, стояло авто, а саме обійстя виглядало добре втоптаним і обжитим. Білі стіни будинку, хоч і потріскані, давали відчуття якоїсь чистоти – вони були підсвічені рожевим промінням сонця що вже хилилося до заходу. В одному з кутів двору, завішаного випраною білизною, я побачив чоловіка в оточенні всіляких дерев’яних коробів, призначення яких я не розумів. Я побачив як чорний пес вскочив у двері за спиною чоловіка й нерішуче потупцював, не наважуючись підійти ближче. «Халепа!» – подумалося мені.

По хвилині вагань я поволі почав наближатися до чоловіка, боячись отримати від нього прочухана. В мої роки так бігати уже не було сили, і я відчував зараз, як лапи мої ломило й хотілося якомога швидше прилягти.

Чоловік був уже доволі старим, волосся його було сивим, обличчя – майже чорним від сонця. Він був у простій лляній одежі, худий, кістлявий, з легкою усмішкою у вусах він сидів біля дерев’яного короба, щось вистругував на нім і тихо наспівував собі. Я озирнувся навколо – у дворі стояли незвичний спокій і тиша, наче весь гамір вулиці залишився за товстими стінами. Тут було вечірнє небо над головою, випрана білизна, якою грався вітер, і чоловік, який щось майстрував, наспівуючи.

Раптом я зрозумів, що ладнав чоловік – то були музичні інструменти. Кілька майже готових коробок лежали в куті двору. Одна, вкрита лаком, стояла на дерев’яних кільчиках осібно.

Чоловік відклав долітце, яким він вирізав візерунок на накривці ящика, розігнувся в попереку і побачив мене. Я скавульнув, передчуваючи, що мене зараз проженуть, але чоловік тільки по-доброму усміхнувся.

Зрозумівши це як дозвіл, я, притиснувши хвоста, ліг у кількох метрах від нього, сховавшись між дошками, спертими до стіни, так, щоб не потрапляти нікому зайвий раз на очі.

А поки там що, із дому долинули голоси.

На веранду вийшла жінка-індуска, не тонка й не надто груба, з червоною цяткою між бровами. Вона трималася за округлий живіт. Жінка була у тяжі. З нею перевальцем, ніби підволікуючи одною ногою, чвалала, підпираючи бік однією рукою, низька товста пані. Тільки-но я побачив цю ходу перевальцем, я забився глибше поміж дощок, аби мене не вгледіли. То була та сама матрона, з якою я вже зустрічавсь у Вріндавані.

– Їдеш уже, Чандіко? – спитав старий індус, підіймаючись на рівні.

– Та вже їду, – відповідала огрядна. – З вами тут довго побудеш хіба? Їсти скупитеся дати, спати не поспиш, навіть посуд перемити невістка твоя не дала. Їду! Хто би й не поїхав від таких?

Чоловік, усміхаючись, обійняв жінку.

На поріг вийшов невисокий чоловік у джинсах і сорочці з короткими рукавами – своєю одежею він вирізнявся з-поміж старших.

– Тату, я відвезу тітку Чандіку на вокзал. А ви би вже може й закінчували? Вечоріє!

– Та вже закінчив, – сказав чоловік. – Вези, вези, тільки не розтряси її.

– От проноза! – сказала огрядна, труснувши своїми браслетами. – Німай! – гукнула вона в дім. – Іди попрощайся з тіткою Чандікою!

Молодша сказала:

– Та він десь на вулиці з хлопцями бігає! – і стала гукати: – Німай! Тітка Чандіка їде! Іди мерщій, попрощайся!

Звідкілясь із вулиці почувся вереск: «Іду-у-у!»

Поки родичі стояли на порозі, старий чоловік, хитро мружачись і втираючи вуса, спитав:

– Як там Раві? Більше не приходив?

При слові «Раві» я похолов і забився ще далі за дошки.

Тітка Чандіка зробилася враз серйозною.

– Та, хіба мало що могло здатися старій жінці? – а потім помовчавши з хвилю, додала: – Ні, тільки тоді. Слава Богу, більше не турбує. Відмучили своє, слава Богу.

– Господу видніше, що нам буде на ліпше, – сказав старий. – Так просто мало статись. А простити можна все.

– Не це, Субгал. – Жінка поправила коштовну шаль і глибше сховала у неї підборіддя.

– Час пам’ять забирає, – озвався старий і, як мені здалося, подивився в той бік, де лежав у схованці я. – О, наш красень прибіг!

– Дідо-о-о-о-о-о! – з наростаючим криком до двору ввірвався хлопчак семи років і з розбігу стрибнув в обійми старого.

– Попрощайся з тіткою Чандікою! – сказав старий малому.

Хлопчик підійшов до тітки Чандіки й дозволив себе приголубити й притиснути до широких стегон. Син старого в цей час носив куфри жінки й складав їх у багажник автівки.

– Ну, з Богом, Чандіко, – махнув їм на прощання старий, коли огрядна жінка та син старого сіли в авто.

– Всі благословення, брате! – гукнула на прощання жінка. – Хай Бог милує! – і замахала рукою. Жінка в тяжі, пригорнувши малого Нітая до себе, махала їй у відповідь.

– Ну, набігався? – спитала вона.

– Ні!

– А пора вже! Йди до хати, зараз тебе шуруватиму. Подивися, на кого ти схожий!

Із цими словами жінка пішла разом із хлопчиком у дім, а старий залишився сам у дворі, де вже гусли малиново-сині сутінки. Він увімкнув жарівку над порогом і, наспівуючи щось собі під ніс, став складати коробки й підмітати поріг.

Я лежав, не сміючи поворухнутись. Що то було? Що я почув сьогодні? Чому я опинився саме тут, у домі, де знову зустрів ту жінку з Вріндавана? Мені здалося, я почув найважливіше, що міг почути в своєму житті. Повелитель Всесвіту, справді, краще знав, що мені потрібно.

До моїх вух долинав голос старого, який співав: «Скажи мені, коли наступить той день? Коли ж я мов одержимий бігатиму вздовж берегу Ґанґи в Навадвіпі, щиро кличучи: «О Ґаура! О Нітьянанда!»? Коли ж я, відкинувши всю розсудливість, почну співати і танцювати як божевільний?»

Чоловік підмів усе, знов в хаті, а я, вже не сумний і не радісний, а просто дуже втомлений, дивився на прямокутник світла, оточений темрявою, що вже спала, на місто – старий зник у ньому, а потім повернувся, несучи мені їсти. Щось чисте і вологе бриніло в моєму серці, що зрушувало сухі брили моєї озвірілості і витікало звідти якоюсь живою водою мого справжнього єства. Я відчув, – нарешті я міг сказати, що по-справжньому зрозумів щось у цьому житті. Зрозумів, для чого було це все – все, що зі мною відбулося.

– Тримай, – він кинув мені якогось хліба і поставив тарілку з недоїдками. – Можеш тут залишитися, ніхто тебе вже нікуди не жене.

Я не поворухнувся. У мене більше не було сили йти кудись іще, і, якби мене вигнали з цього дому, з

1 ... 76 77 78 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісні про любов і вічність (збірник)"